Краєзнавство с. Остки
Стоберва
Осінь... Горять багряними свічками берези і клени. Тихо роняє листя граб. Пливе павутина. Пливуть, линуть в небі журавлині ключі.
Осінь... Одвічна чарівниця, годувальниця. Журавлиним строєм, повільно, обережно йдуть-пливуть ключі поліщуків. Хлюпає, чавкає від обережної ходи болотяна твань. Тільки не оступитись з берви не стати в трясовину. Аж ось воно гало - диво-острів, всіяний багряними блискучими намистинками-журавлиною. Журавлина-поетична назва диво-ягоди, нашого поліського краю.
Легенда свідчить, що в далекі часи в дібровах, соснових борах, серед прекрасних озер жили численні племена древлян.(Древо-древляни - лісові люди).Славились ці племена дівчатами-красунями.
Білокосі, блакитноокі, високі, стрункі красуні звеселяли ліси не тільки життєрадісним сміхом, а й прекрасними піснями. Бо крім краси, веселої вдачі, всі як одна мали прекрасні голоси. Звістка про дівчат-чарівниць дійшла аж до Золотої Орди. Золотоординський хан наказав своїм баскакам привезти красунь йому, щоб вони стали втіхою і окрасою ханського гарему.
Бистрі татарські коні принесли людоловів в землі древлянські. Але ще швидше за татарських коней полинула звістка про наміри татар. Люди кидали села, нажите добро і ховались в лісових хащах. Жителі одного невеличкого поселення, яке розкинулося на березі невеличкого озерця, вирішили сховатись на острові, який був посеред озера. Острів ховався серед високого, як ліс, очерету. Дійти до острова можна було тільки по невеликому броду, і то тільки осінню, коли за літо вода випаровувалася, спадала. До острова, в воду було покладено сто бервин (сто дубових колод).
Всі жителі перебрались на острів. Як буря, як чорний смерч, налетіли на селище татари. Але ніде ні живої душі.
Пустка, тиша...
Вирішили заночувати. А вночі вартові побачили кілька вогнів на острові і зрозуміли, що жителі там. Вранці, як тільки зійшло сонце, в передчутті наживи, шалених грошей, а ще більше милості ханської, перші нетерплячі воїни на конях кинулися у воду, але... не пройшовши й сотні кроків почали тонути. Страшна трясовина засмоктувала і вже нікого не випускала з своїх чіпких обіймів. З одного кінця в другий, метались татари на своїх бистрих конях, але попасти на острів не могли.
Тоді в безсилій люті, вони натягнули і град отруйних стріл посипався на острів. Але о диво! В ту хвилину, коли здавалось ще мить, і стріли градом впадуть на голови втікачів, над островом стрімко злетіли в небо журавлі.
Вони своїми тілами і розмахом крил затулили острів. А стріли одна по одній почали впиватись в їх тіла.
На купини, на мох капала журавлина кров, повільно падали тіла журавлів. Там, де впала краплина журавлиної крові, в ту ж мить виростала яскраво-червона ягода - журавлина.
Легенди села Остки, записані Федорович Вірою Михайлівною
Короліска
Колись давно-давно, так давно, коли ще дерева, квіти і трави вміли розмовляти, в нашому лісі весною, як тільки зійде сніг, розцвітали проліски. Вони росли під березами, осиками. І своєю білою граціозністю, ніби ще більше підкреслювали красу беріз. Берези так цим пишалися!
Зовсім поруч з березовим гаєм, високою темною стіною стояв дубовий ліс. Величний, чорний, похмурий. Хоч би де одна квіточка виросла. Ні, нема жодної!
- Чому це так! Ти і так білява, красива, а тебе ще квітень і квітами прикрашає - одного разу запитав Дуб Берізку.
- А це певно тому, що ти чорний і похмурий. Дивись, на мені вже і листочки з явились, а на тобі ще бруньок нема! - відповіла Берізка.
- Та я такий старий, що тільки з настанням великого тепла відігріваюсь і починаю зеленіти - тяжко зітхнув Дуб.
(І дійсно старі дуби розпускають листя аж в кінці травня).
Цю розмову почув Їжак, який жив в норі дуба. Шкода йому стало старого. І він попросив у Квітня, щоб той прикрасив ліс квітами. Так з явилася в дубовому лісі короліска. І так багато її було, що вона морем заполонила ліс.
Королева та й годі!
З того часу короліска цвіте довго-довго. Аж до того часу, поки на дубах не з явиться листя. А коли пелюстки з квіточок опадуть, то з'являється насінина схожа до їжачка : малюсінького, зеленого.
Чому зозуля кує до Петра
Було це ще в ті часи, коли святі Павло і Петро мандрували по землі. Геть ноги збивали. Один сердобольний чоловік, бачачи як кровоточать у святих ноги, змилосердився і дав їм коня. Їдуть святі на одному коні. Ось і вечір. Зупинилися на ночівлю. Розклали вогнище, вечерю варять. Коня пустили на пасовище - хай пасеться.
Рано-вранці святий Петро пішов по коня. Глянув туди-сюди - нема та й годі! Де ж та вража коняка?
- Ку - пив! Ку -пив! - з дерева зозуля.
- Кр - рав! Кр - рав! - з другого ворон
- Ох, ти клята! - Петро до зозулі. Правди не кажеш, а тільки насміхаєшся! Нехай тобі заціпить!
І дійсно з того часу спів зозулі чути до Петра (14 липня ), а далі їй ніби заціпило.
Чого осика тремтить
Липнева спека. Важке п'янке повітря котиться над рівними рядами покосів і прозорим маревом, повільно піднімається над землею і лине вверх, ховаючись в кронах дерев. Спекотно. Під градом котиться по спині, обличчі. З надією дивлюся на верхівки грабів, дубів - чи не гуляє там хоч якийсь вітерець. З розчаруванням помічаю, що жоден листочок навіть не ворухнеться. Дерева теж ніби упріли від липневої спеки і їм ліньки ворухнутися. І раптом помічаю, що листки на осиці ворушаться, ні - тремтять. З подивом питаю свого дідуся, який поряд розкидає покоси: "Чого це осика тремтить?"
- Тремтіти їй вічно, чекаючи суду Божого. Завинила вона перед Сином Божим.
Коли Ісусу був винесений вирок - розп'яття на хресті, потрібно було цей хрест зробити. Було послано до лісу двох воїнів, щоб вони зрубали дерево на цей самий хрест. Почали воїни рубати сосну, але після кількох ударів по стовбуру, витягнути сокири не змогли. Вона застряла в смолі, яка рясно полилася з стовбура і взяла в полон сокиру. Підійшли воїни до молодого дуба і почали його рубати. Від ударів сокири посипались з дуба жолуді, на їх шум збіглись дикі свині. Перелякані воїни кинулись навтікача. Зупинились лише на лісовій галявині. Там вони запримітили молоду осичку і почали її рубати. Вона нічим не могла себе захистити. Від власного безсилля і страху вона тільки тремтіла.
Тремтить вона і по цей день.
Тремтіти їй вічно, аж до суду божого.
Чого в малинівки червоні груди
З густих заростів ожиннику чути мелодійне тенькання.
Верчу головою у пошуках власника співу. Нарешті помічаю маленьку, набагато меншу від горобця, сіру пташку. Мій погляд зупиняється на червоній грудці, такій акуратненькій, ну ніби вона начепила дитячий слинявчик, перш ніж приступити до обіду. До її сірого пір'ячка він якось і не надто пасував. З своїми міркуваннями я поділилася з жінкою, яка поряд теж збирала ожину.
- Гріх сміятися з пташки Божої, бо оті червоні грудки то дарунок Божий. А зветься ця пташка малинівка.
Це сталося в той день, коли Ісуса Христа розіп'яли на Голгофі.
Маленька малинівка сиділа на гніздечку в заростях терну. Це місце вона вибрала тому, що сама не в змозі захистити свої яєчка від лисиць і собак, які шастали навкруги в пошуках поживи. Густі зарослі терну тепер надійно ховали її від лихого ока.
Вона спостерігала, як якогось чоловіка прибили до хреста, як повільно піднімали хрест, ставлячи його в горизонтальне положення. Обличчя розіп'ятого було спокійне, і тільки очі видавали, що йому було боляче.
Один з стражів підбіг до куща терну і кількома помахами меча, зрубав кілька гілок. Потім з них зробив вінок і під схвальний сміх решти, надів його на голову розіп'ятого. Декілька гострих колючок вп'ялися страждальцеві в голову, додаючи і так нестерпного болю. Крапельки крові з проколотого чола повільно стікали на обличчя.
Маленькій малинівці несила було далі дивитись на ці страждання. Вона злетіла з гніздечка, підлетіла до розіп'ятого і почала виймати колючки терну з його чола.
Велика крапля крові бризнула їй на груди і почала повільно розтікатися. Малинівка повернулася, сіла на гніздечко і почала чистити пір'ячко. Але скільки б зусиль вона не прикладала - пляма не зникала.
Настав день, коли яєчка почали тріскатись. І о диво! Всі пташенята малинівки мали таку ж червону грудку, як і в їх матері!
З того часу в малинівки червоні грудки.
