Краєзнавство  с. Остки

Марин Сергій Миколайович народився 28 листопада 1937 року в м. Житомирі. І хоч на вулиці вже вступала в свої права зима, доля наділила його світлою, доброю, сонячною душею. Батьки проживали в с.Волиця, в приміській зоні. Тато, Микола Фомич, був військовослужбовцем. Мама, Віра Йомівна, як і багато дружин військових – домогосподаркою.

Напередодні Великої Вітчизняної війни, сім’я проживала в Перемишлі – це погранична зона з окупованою територією. Тому й війну відчули і побачили з першого дня. Щоб хоч якось захистити свої сім’ї, військовослужбовці зібрали своїх дружин і дітей та вивезли їх з міста за декілька десятків кілометрів, та покинули в полі. Втікаючи від німців Віра Йомивна з малим Сергійком і ще меншою Тамарою дійшла поперед фронту аж до Дніпропетровська. Згодом повернулася до батьків в Волицю.

Тяжке було післявоєнне дитинство: голодне, складне, але діти вчилися.

В 1945 році Сергійко пішов до школи.

Найбільше з шкільних предметів Сергію подобалася математика. Він її знав і любив. Після закінчення школи Сергій Миколайович працював на Житомирському хлібозаводі до 1957 року, до вступу в Житомирський педагогічний інститут.

Навчання на  фізматі ніколи не було легким, а враховуючи те, що Сергію доводилося ще  й працювати в нічну або вечірню зміну на хлібозаводі, той взагалі не скажеш, що мед. Проте йому подобалося вчитись і він, навіть, був активістом – брав участь в роботі танцювального гуртка, їздив з агітбригадою по містах і селах Житомирщини.

Закінчив інститут Марин Сергій Миколайович у 1962 році і тоді ж за направленням потрапив у Рокитнівській район. Тяжко було йому, вихідцю з безкрайої степової зони, звикати до наших лісів і боліт, та він полюбив ліс, цю ще тоді незайману первісну природу, і назавжди залишився на Поліссі.

Працюючи вчителем в Остківській школі в групі робітничої молоді зустрів свою дружину Пахнюк Ніну Петрівну, яку навчав математики.

Одружився, мав двох дітей, проте спокійного життя не було. За наказом партії Марина Сергія Миколайовича направляють директором Сехівської восьмирічної школи, куди  він і переїздить з сім’єю. Тяжко було молодому подружжю в новому селі з двома маленькими донечками, де не було ні садочка, ні знайомих. Проте, коли люди краще пізнали директора та його маленьку родину, то щиро прийняли їх і всіляко намагались допомогти.

Після семи років роботи в Сехах, сім’я повернулась в Остки, де і проживала весь час. Сергій Миколайович до пенсії працював то в Остках, то в Будках-Сновидовицьких вчителем, а більше директором.

Людиною він був дуже доброю, цікавою, талановитою.

Сергій Миколайович викладав математику і  фізику, а коли в школі не було вчителя хімії, то взявся викладати хімію, вивчаючи цю науку самотужки.

Любив він розгадувати кросворди, будучи високоерудованою людиною брався за складніші, шукаючи відповіді в енциклопедіях. Дуже любив літературу, міг годинами декламувати ліричні твори Т.Шевченка, Тютчева, Б.Пастернака, захоплювався байками Л.Глібова, Степана Руданського. Улюбленими заняттями Сергія Миколайовича на дозвіллі були риболовля, походи за грибами, а також розв’язування різних головоломок.

Його енергія була невгамовна, він жив, горів життям, зігріваючи оточуючих.

Талант Сергія Миколайовича-вчителя знайшов своє продовження в дітях і внуках – дочка, Лариса, працює вчителем математики в Рокитнівській гімназії, а внучка, Катерина, вчителем в Житомирській школі-інтернаті.

Вчитель, батько, чоловік, колега, він залишився в пам’яті багатьох людей, з якими він жив і працював, яки навчав в школі і допомагав вчитись в інститутах.

Він любив дітей і віддавав їм свої знання і сили.

На небі є багато згаслих зірок, які ще віддають своє тепло і світло, так і гарні люди, покидаючи цей світ, ще довго зігрівають нас своєю любов’ю, теплом своїх сердець, залишаючись назавжди у нашій пам’яті.