Краєзнавство с. Остки
Поезія Лідії Орлицької
ПОЛОСАТАЯ ЛЮБОВЬ
Моя гордость — вышиванки.
С детских лет со мной игла.
Вот бы вышить без изнанки
Как судьба моя легла!
Чтоб без узелков и петель
С радужно-цветных крестов
На канве мне кто наметил,
Как же вышивать любовь!
В сердце горечь — цвет полыни
Где сомненья — полутон,
Слез озера — нужно синим
Окаймить со всех сторон,
Радость — красным, даже алым
Белой ниткой — торжество,
Счастье — цветом небывалым,
А зелёным — Рождество.
Осень — золотом.
А зимы — Серебром и белым вновь.
Где найти цвета, какими
Вышивается любовь!
Фиолетовым — негоже,
Может, нужен терракот?
Может, кто-нибудь поможет,
Цвет любви мне назовёт?
Перебрала нитки трижды,
Исколола пальцы в кровь...
Получилось так, как в жизни:
Полосатая любовь!
Январь 2003 г.
ЗДИЧАВІЛА РУЖА
Болить до нестями душа,
Як батьківську хату згадаю,
Біда буревієм пройшла,
Чорнобиль нас виселив з, раю.
Стоять почорнілі дуби,
І стали рудими ялини,
А серце болить від журби
До зраненої Батьківщини.
Невидимий людським очам,
Той жах пролетів над узліссям,
І щебет пташиний зачах
Над незабутнім Поліссям.
Завмерло життя там, де я
Зростала, закохана в квіти,
Здичавіла ружа моя,
Бо пестить її — тільки вітер...
І хата з повіткою плаче,
Не лагодить батько їй дах,
Лиш ворон чорнобильський кряче
Із тугой людською в очах...
2004 р.
МОЯ БАТЬКІВЩИНА
До мами я приїхала в село,
І холодок затріпотів у серці.
Життя на Золочівщину нас привело,
Не батьківщина це, бо ми — переселенці.
Це дуже гарний край і щирі люди,
Які зустріли нас, немов рідню.
У рідному селі вже краще нам не буде,
Чорнобиль там проклав біди ріллю.
Переорав життя, як з хлібом ниву,
І викорчував душі нам до дна,
Дивлюсь я на матусю свою сиву,
А біль і розпач душу розтина!
Я привезла з Полісся їй берізку,
Та посадила край дороги, біля хати,
І щось шепоче, прихилившись близько.
Берізці молоденькій сива мати.
Я вам вклоняюся до самої землі,
Мій дім, так склалося, одвіку і понині,
Де вишивана скатертина на столі,
Берізка, мама і любов до України.
8 серпня 2004 р.
Сон
Мене не поховають, а посадять в землю,
Як я колись садила квіти повесні.
Я проросту рясним, квітучим зелом,
Яке колись наснилося мені.
Я бачила вві сні, що йду через діброву,
Все далі, далі, де цвіли луги,
В той ранок одягла я сукню нову,
Яку матуся вишила мені.
На рукавах волошки, на подолі жито.
На голові вінок з пахучих трав,
Іду босоніж я, росою вмита,
З розпущеним волоссям вітер пустував...
Так хороше, так легко мені в грудях,
Повітря чисте, щебет в вишині,
Здається, легко так в житті не буде,
Як тої ночі, коли снилось це мені.
У шати лісові я поринаю тихо,
Ступаю легко в росяну траву,
Десь серед віт згубилося моє життєве лихо,
Але я знаю, що я є, живу!
Не хороніть мене, засійте в землю!
Я незабудкою розквітну на лугах.
З сирої ями, де так страшно й темно,
Я сплину річкою в квітучих берегах!
Зросту берізкою стрункою чи вербою,
Щоб відпочив хто-небудь з друзів у тіні,
Я шепотітиму листочками з тобою,
Я не піду від вас, наснилось так мені!
24 квітня 2004 р.
ДОЧКА ЄВИ
Летять за роками роки,
Як лебеді в вирій по літі.
Шкільні все ще сняться дзвінки,
А скроні вже інеєм вкриті.
Наповнилась чаша життя
І медом, і гірким полином,
В минуле нема вороття —
За обрій хмаринкою плину.
Та Доля моя чарівна
Згадала й мене наостанку:
Любові хмільного вина
Влила у надщерблену склянку...
Любов, як нектар, як бальзам,
Стривожила змучене серце.
Хоч щедра, а вже не віддам
Цей келих — розколене денце.
Ще прагнуть цілунків вуста,
Тривожать ще ранки серпневі...
О Доле моя непроста,
Збудила в мені дочку Єви!
28 лютого 2005р.
ДІТИ ЗЕМЛІ
В житті чужого горя не буває,
Як не буває і чужих людей.
Для всіх однаково нам соловей співає,
Для всіх віддав огонь свій Прометей.
Для всіх завжди цвітуть сади і луки,
І сонце світить кожному із нас,
І одну землю обробляють руки,
І всі однаково ідуть у перший клас.
Лише не всі беруть у руки зброю,
Не всі воюють десь за царський трон.
Ми душами однакові з тобою,
Ми Божі — зроду і до похорон.
То ж не ділімось на чужих і наших,
Не краймо нашу Землю на шматки,
Не вибираймо гірших або кращих,
Бо в Людства є лише одні Батьки.
Єдиний Бог і мати Богородня,
Єдина мрія на усе життя.
Давайте об'єднаємось сьогодні
І разом підемо, у краще майбуття!
Квітень 2005 р.
МОЄ СЕЛО
Ти не відзначилось ні річкою дзвінкою,
Ні горами високими, за хмари.
Моє село, я ще живу тобою,
Вві сні складаю сіно у стожари...
Як воно пахне, буду пам'ятати
Я все життя, аж поки буду жити.
Моє село, де батько жив і мати,
Бо найсиніші там волошки в житі;
Там квіти рідкісні у лісі — незабудки.
Конвалія, як килим на землі...
Ці кольори не в змозі я забути:
Така краса лиш в рідному селі!
Там є трава на сінокосах — Божі слізки:
На довгих стовбурцях сердечком цвіт...
О спогади мої, такі далекі й близькі;
Пішла я рано у далекий світ...
Пішла — не повернулася, а пам'ять
Все марить уві сні і наяву,
Тривожить мою душу до нестями,
Бо без Полісся я існую — не живу...
28 квітня 2005 р.
НЕ ПИТАЙ...
Не питай мене, матусю, де була —
Заманила мене в поле ковила,
Шовком ніжним мені ноги обвила,
Загубила я стежину до села...
Неба край і край землі — неначе мар,
Спочивав в степу ковильному косар.
Я на нього ненароком набрела,
Бо шукала ту стежину до села...
Запитав мене, мов, що це за дива:
У степу і раптом Мавка лісова?
Переплівся ковилою погляд наш:
Вийшло так: якщо я Мавка — він Лукаш...
...Довго вдвох блукали степом, до зорі.
Вже скосили всю отаву косарі...
Не питай мене, матусю, де була.
Винувата, мабуть, в цьому — ковила...
24 травня 2005 р.
РОДНАЯ СТОРОНКА
Где клён златокудрый, берёзки причесаны,
Где ивы полощут в пруду свою грусть,
К тебе, край любимый, полесскою осенью,
Окончив дела, — непременно вернусь.
Пройдусь по пустынным полям, свежеубранным,
Рукой разомну ком земли родовой,
И воздухом свежим, насыщенным, утренним,
Тобой надышусь, край единственный мой.
Вдвоём помолчим обо всём наболевшем мы,
Расскажем друг другу, чем жили пока,
И всё о хорошем, плохое все к лешему,
Подальше, поглубже, и — наверняка!
Забудем о том, как твой лес вырубали,
Как сосен пилили прямые стволы.
Как ветки на клюквенных мхах поджигали,
Но души нам выжечь никак не смогли...
Забудем о том, что нельзя сок берёзовый
Нам пить с упоеньем, как в те времена,
Не станем с тобой говорить о Чернобыле,
Родная сторонка, как ты мне нужна!
Нужна мне такою, какою осталась ты
В памяти, в сердце, в крови и в душе,
И рядом с тобой — не подвластна я старости,
Мы вместе воспрянем ещё, нет — уже!
Есть клен златокудрый, берёзки причёсаны,
А ивы утопят в пруду нашу грусть...
К тебе я вернусь, обязательно осенью,
А чистого сока в апреле напьюсь!
2005 г.
СВІТАНКОВА НАГОРОДА
Що може бути кращим за світанок
Після задушливих і стомлених ночей?
Коли у безвість падає серпанок
І славить тишу ранку соловей?
Нема на світі більше нагороди:
Ні золото, ні срібло, ні скарби.
Коли в гостині ти у матінки-природи
Збираєш в травах росяних гриби...
Коли стоїш у чарах, до знемоги,.
Боїшся кроком тишу розітнуть:
Перед тобою всесвіту дороги
А ти в полоні, бо гриби ростуть!
Береш у руки прохолодне тільце
І гладиш, нюхаєш, вдихаєш аромат,
І знаєш: це найкраще в світі місце,
Бо рижики шикуються у ряд...
А боровик проклюнувся крізь хвою
І пнеться, роздуває свою ніжку,
Хизуючись, вітається зі мною,
Я зачаровану не стримую усмішку.
...Ідіть до лісу рано, на світанні,
Бо незрівнянна ця чарівна путь,
І ви побачите, чи вперше, чи востаннє,
Як в травах росяних з землі гриби ростуть.
Травень 2005 р.
